Які ознаки характерні для мистецького витвору, який вважаємо монументальним (зрозуміло – у сучасному значенні слова, тобто образним, знаковим, філософськи зорієнтованим)? Ні фізичні виміри, ні тривалість виконання, ані обсяг сюжетних колізій не стають аргументами відповіді на питання. Для прикладу: Дев’ята симфонія Бетовена, давньоєгипетський Великий сфінкс, Сага про Форсайтів, безумовно – монументальні шедеври, однак такими ж монументальними сприймаємо мініатюрне скульптурне погруддя Нефертіті, коротку повість (власне оповідання) «Старий і море» Гемінгвая, - теле-проект «Репетиція оркестру» Фелліні. Чи зовсім невеликі пейзажі нашого Сергія Васильківського, в яких автору вдалося переконливо передати епічну монументальну велич українського степу… Монументальність є внутрішньою властивістю твору, незалежною від його розмірів і техніки виконання.
Цей фактор блискуче підтверджують роботи Юрія Смольського з циклу «ГРАФІТ», виставлені в галереї «Iconart» стоїчного подвижника на ниві національної культури Костянтина Шумського, - без перебільшення мовивши – міні-шедеври в міні-виставковому середовищі. Тут мистець Смольський постає як таємниче, значиме, масштабне явище, яскравий приклад монументальної стилістики. Величинний мінімалізм виставлених творів, виконаних графітом (олівець) на білому папері – свідомий вибір автора на користь вагомого філософського постулату про ВСЕСВІТ НА КІНЧИКУ ГОЛКИ, потенціал Абсолюту.
Смольський уміло «стискає» простір, влаштовує «колапс» простору, «всотує» поняття, речі, постаті, події, чередування знаків у завідома мініатюрний, як зіниця людського ока, квадрат формату, де й відбувається трансформація речей-компонентів; де відбувається живе й благородне, до болю знане і, водночас, загадкове, мовчазне, кричуще дійство; де розгортається сріблиста вібрація тону й тонів, прониклива, як серйозна музика. Мистець у таємничі форми перетворює іпостасі, обладунки, людські профілі, алюзії носорогів, фрагментів ковчега, сальвадор-далівську плинність речового світу у парі із стабільністю улюблених геометричних фігур і робить це з хистом віртуоза, із самовідданістю майстра, що ризикує зазирати у глибину власної підсвідомості. Ця скромна, тиха, рішуча місія Смольського сповнена гідності, істинно красива і шляхетна. І що найголовніше – вона «добуває» зі сприйняття глядача таку ж цінну шляхетність і гідність. А це – ознака Справжньої мистецької події.