Між страхом і любов’ю
Спочатку з’являється страх. Не той раптовий і очевидний, а тихий — майже нерухомий. Такий, що зупиняє жест за мить до дотику до іншої людини. Такий, що змушує вагатися на одну секунду довше, ніж потрібно. Можна уявити жінку, яка пробирається крізь натовп, що супроводжує засудженого на страту, усвідомлюючи, що одного необережного руху достатньо, аби й сама стала частиною насильства. І все ж вона підходить. Простягає хустку. Обтирає обличчя людини, приреченої на смерть. Саме в цю мить — у напрузі між страхом і співчуттям — починає відкриватися сенс образів Уляни Томкевич. Усі теми, до яких звертається художниця, виростають із Нового Завіту. Однак вони не є ілюстраціями відомих історій і не прагнуть їх буквального відтворення.
Євангельські постаті та події стають тут простором екзистенційної напруги, у якому людина опиняється між двома силами — страхом і любов’ю. Ця напруга постійно повертається, створюючи приховану драматургію всього проєкту. Найвиразніше вона проявляється в образі Вероніки. Її жест не був актом спокійної побожності. Христос ішов дорогою засудженого — прилюдно приниженого, покараного одним із найжорстокіших і найпринизливіших способів, які знала античність. Підійти до Нього означало переступити межу безпеки. Вероніка мусила боятися — і саме тому її вчинок залишається таким зворушливим. Не тому, що страх зникає, а тому, що його долає любов. Подібний механізм можна побачити й у сцені жінок, які несуть пахощі до гробу Христа. Вони знають, що місце смерті не є безпечним: там стоїть варта, є воїни, панує напруга, а навіть простий жест ушанування померлого пов’язаний із ризиком. І все ж вони йдуть. У цьому сенсі вони стають образом кожної людини, яка намагається діяти попри страх — не поза ним, а саме проходячи крізь нього. Не можна оминути й контекст, у якому народжуються ці образи. Війна майже не присутня в них безпосередньо — за винятком одного тривожного мотиву підводного човна, — однак важко дивитися на цей цикл, ігноруючи її присутність. Війна залишається тут прихованою напругою за межами кадру: невидимою, але постійно відчутною. Саме вона змушує новозавітні історії звучати по-новому — як розповіді про подолання межі страху у світі, де сама межа безпеки постійно зміщується, вислизає й зникає. Важливим є також контекст створення цих робіт. Співпраця з Факультетом мистецтв Університету в Седльцях та Дієцезіальним музеєм у Седльцях означає не лише інституційну підтримку, а й стає умовою творчої взаємодії.
Зустріч із різними способами осмислення сакрального образу, діалог з історією, традицією та різними художніми чутливостями відкривають простір для творчості, що не замикається в межах одного тлумачення. Саме ця багатоголосність видається в проєкті найцікавішою. Адже йдеться не про підтвердження очевидного, а про відкриття в ньому того, що не лежить на поверхні. Художнім наставником проєкту був доктор габілітований Томаш Новак, професор Університету в Седльцях, декан Факультету мистецтв Університету в Седльцях. Його участь не обмежується роллю формального керівника — вона стає важливою складовою творчого процесу, у якому живопис Томкевич набуває додаткового виміру рефлексії. Це зустріч двох чутливостей, двох способів мислення про sacrum, образ і традицію, а також про те, як давні мотиви можуть стати носіями дуже сучасного неспокою. Ікони Томкевич у цьому сенсі є радикально сучасними.
Закорінені в традиції завдяки майстерності виконання та техніці яєчної темпери, вони зберігають вагу духовного досвіду, водночас формально відходячи від усталених уявлень про класичну ікону. Від цього вони не втрачають своєї серйозності — навпаки, відкривають простір для нового погляду. Sacrum перестає бути тут безпечним прихистком; воно стає запитанням. Проєкт було створено під час стипендіальної програми Gaude Polonia Міністерства культури та національної спадщини Польщі — програми, покликаної формувати простір культурного діалогу між Польщею та країнами Центрально-Східної Європи. У цьому контексті образи Томкевич набувають додаткового значення. Вони розповідають не лише про релігійні сюжети.
Вони говорять про щось набагато фундаментальніше: про мить, коли людина, попри страх, вирішує залишитися людиною.
Автор: Доктор Марцін Сутрик.