Виставку супроводжує анотація Романа Зілінка — сина художника, який ділиться особистими спогадами про творчий шлях Ігоря Зілінка та його багаторічний шлях до іконопису.
“Ігор Зілінко. Ікони”
Знайти свою ікону
“Ігор Зілінко - відомий український художник свого покоління, чиї творчі пошуки припали на другу половину 1970-х - 2000-ті роки. Відомий він насамперед як графік, а також як один із засновників та учасників тернопільського неформального гурту художників “Хоругва”. Належав до середовища молодої творчої інтелігенції Тернополя, що формувало національне, не офіційне, обличчя міста в часі безнадії, застою та неспокійних останніх років совка. Із моменту виходу УГКЦ з підпілля захопився сакральним мистецтвом та іконописом, чим із особливою увагою займається й сьогодні”, – так, напевно, мав би виглядати текст до виставки ікон Ігора Зілінка… Але я маю великий привілей написати цей коментар не як людина зовні, що впроваджує глядача до чергової експозиції, а як син, який усе своє свідоме життя мав радість спостерігати за татовою працею і його пошуками. Тому це буде не професійний, а дуже особистий текст до виставки… Чи радше кілька спогадів, які, на мою думку, привідкриватимуть татову творчість і його шлях до іконопису.
З дитинства, з огляду на свою надмірну допитливість, я був долучений до всього, що творилося вдома: уважно вслухався у більшість розмов та з цікавістю спостерігав за заняттям своїх батьків. Саме тому особливо любив знаходитися в товаристві їхніх друзів, які здебільшого були художниками чи людьми, пов’язаними з мистецтвом. Але найцікавіше траплялося, коли мама чи тато забирали мене зі собою в художню школу, де обидвоє працювали. Або ще краще - до тата в майстерню. Там я мав можливість бути свідком його цікавезних експериментів із графікою.
Найбільш яскраво я пригадую моменти, коли тато працював над іконами, чи радше “образа́ми”, – це було в 1980-х роках. Той процес видавався певним містичним дійством, бо розгортався напів таємно і був відомим лише для найближчої родини та друзів. Мені, на той час дитині, заповідалося, що про це не слід говорити поза хатою. Найбільше закарбувався у пам’яті випадок, коли до нас додому прийшла старенька жінка - взимку, замотана в теплу хустину, з двома обпаленими різьбленими рамами, закинутими через плече, і загорнутим в іншу хустку пакунком. Власне в ньому були дві понищені вогнем літографії страсних Христа і Марії - виконані ахроматично, вони особливо запам’яталися, бо ще мали сліди свіжої сажі та відповідний запах горілого. Жінка прийшла до нас додому, оскільки їй хтось сказав, що тут “жиє маляр”, і вона хотіла, аби він “відновив” образи́, які пошкодила пожежа в її домі. А мешкала вона в селі Озерна, що понад двадцять кілометрів від Тернополя. Тато їй намалював копії і нічого не взяв за роботу, а самі обпалені літографії довго висіли в нього в майстерні.
Другий спогад, дещо пізніший. Це був, напевно, 1990-й або 1991-й рік. Тато з товаришем розписували церкву поруч із Тернополем, і парох замовив їм стінопис, який мав бути виконаний у “східному стилі”, тобто у візантійсько-українському. Пам’ятаю, як вони шукали скупу на той час літературу та ілюстрації ікон, особливо українських… Інформації про це не було зовсім. Якісь напів підпільні неякісні репродукції 1930-х років творів Осінчука, може, Сосенка (зображень сакральних творів Бойчука в той період, як я собі уявляю, не було взагалі) і перші друковані образки з іконами, мальованими в діаспорі Христиною Дохват та о. Ювеналієм Мокрицьким… Це, мабуть, якраз був той момент, коли тата міцно зачепила ікона і це стало викликом для нього.
На початку 1990-х років батько дещо розділяв свою творчість: на ту, яку робив у майстерні, і на замовлення, які виконував здебільшого для Церкви. Тут варто заакцентувати, що робилося це не стільки із усвідомленого розмежування творчості і зарібку, як із розуміння того, що він перебуває лише на початку своїх пошуків в іконі. Хоча вже тоді в татових графічних роботах почали переважати сакральні теми, які проявилися в циклах його офортів “Образки”, “Церква в руїні”, в живописному диптиху “Золоте бароко” та інших. Пізніше, вже з початком 2000-х років, потроху акцент зміщувався в бік іконопису, і тут ми з татом мали багато спільного, бо приблизно в той самий час я теж захопився сакральним мистецтвом, але більше з погляду теоретичного. Відповідно ми мали безліч тем до обговорення і чимало нагод поділитися своїми “відкриттями”.
Останніх, напевно, двадцять з лишком років тато працює виключно з іконописом, і нині на цій виставці ви можете побачити його твори цього періоду.
Так тато знайшов свою ікону.
Роман Зілінко