Коли Господь Бог творив небо й землю, не було ще на землі ніякої польової рослини й не росла ще ніяка трава на полі, бо Господь Бог не посилав дощу на землю, і не було людини, щоб порати землю. […] Тоді Господь Бог утворив чоловіка з земного пороху та вдихнув йому в ніздрі віддих життя, і чоловік став живою істотою. (Бут. 2)
Ікона Романа Зілінка завжди про людину – ту, яку ми щойно зустріли на вулиці, ту, яка є нам рідною, є нашим другом, і ту, яка є нашим Богом. Людськість єднає нас, а ще земля, яка нас тримає і приймає. Так боляче, що зараз на цій старій як світ землі Святі Не Усміхаються. Та все ж, так і легше, бо вони повні смутку разом з нами.
Ромко бере дерево (дерево добра і зла? дерево хресне?), найкраще стару дошку (вона добре зберігає пам’ять, має історію, корені), тоді посипає її землицею (нічого не вартим порохом земним? чи рідною землею, яку стережуть наші предки, наші друзі, які відходять тут і тепер?), потім вимальовує фарбою, прикрашає золотом, вінчає короною (так наші народні майстри робили століттями, а він продовжує) … і ось - перед нами відкривається урочиста пурпурова завіса Святая Святих.
А що ж там? Щось дуже знайоме, там Бог відкриває нам своє Обличчя в терновому вінку як в короні – це ж «Vera Icona» / «Правдива Ікона» і, водночас, це «Ecce Homo!» / «Ось Людина!». Відтак ми пригадуємо все, що було, і бачимо все, що є: відчуття зрадженості / Поцілунок Юди; самотності / Молитва в Гетсиманському Саду; слабкості / Падіння під Хрестом; болю / Розп’яття; втрати / Марія оплакує Сина; жертовності / Христос у гробі; сміливості / Жінки Єрусалимські; роздумів / Сумуючий Христос; надії /Воскресіння… Яке ж то все зараз живе! Події тут і тепер, отак стають частиною історії світу, вміщають наші страсті і болі в перспективу вічності, в образ ікони, яку з таким відчуттям і співчуттям вимальовує Ромко.
Побачив я небо нове і землю нову; бо перше небо і перша земля минули, і моря вже немає. […] Почув я від престола голос великий, що говорив: «От, житло Бога з людьми, і він житиме з ними, вони ж народом його будуть, і сам Бог буде з ними, і витре кожну сльозу з очей їхніх; і смерти не буде більше, ні скорботи, ні плачу, ні болю не буде більше, бо все попереднє минуло.» (Одкр. 21)
Марія Цимбаліста
Цей проект не про землю. Земля є домом, поживою, метою, життям... Земля є нашою перспективою, куди, зрештою, повернемося... І земля є свідком від початку.
Цей проект про Страсті. Я його не придумував, він виникав як реакція.
Тоді минуло п’ятдесять днів від смерті товариша, почалася велика війна. І з’явилося так багато болю: свого, рідних, чужого (вже тепер теж власного).
Із тиском, шо розколював голову, пульсував цей біль. Ми тепер усі його знаємо. Впізнаємо в очах, у півслові, в потиску руки, в обіймах. Біль нас поєднав. Хай він різний, як біль людей, що в Маріуполі, Львові, Києві...
Об’єднуємося в стражданні. Як Христос із нами. Зійшов на землю, став людиною, страждав, був похований і... воскрес на третій день...
Христос як ми, ми як Христос...
До того часу як буде Земля, доти об’єднуватиме нас страждання... До того часу, як не буде нової Землі, нового Неба...
Роман Зілінко
