Часопис „Патріярхат“, число 2 за 2012 рік
ГЕТЬ ТРАДИЦІЮ?
Розмови про церковне мистецтво найчастіше стосуються відношення сучасного церковного мистецтва до традиції: наскільки сучасне церковне мистецтво залишається традиційним? Наскільки воно може бути традиційним чи, відповідно, новаторським? Наскільки сучасний митець в стані передати традицію? Однак чи не становлять такі, притаманні нашому богословському дискурсу, питання загрози завуженості та однобокості у розгляді сучасного сакрального та церковного мистецтва?
Перед тим як розвинути цю дражливу, але тим не менше важливу тему, варто наголосити на розрізненні двох визначень, котрі у нас часто вживають синонімічно. А саме: церковне мистецтво й мистецтво сакральне. Церковне – те, котре створене й представлене у храмі, сакральне ж мистецтво розвиває метафізичні та релігійні теми, однак призначене воно не обов\'язково для храму й не обов\'язково для певного наперед визначеного кола глядачів. Відтак сакральне мистецтво може бути дещо вільнішим від диктату традиції, котрий доволі виразно відчувається у мистецтві церковному. Іншими словами, сакральне мистецтво – поняття ширше, тоді як церковне більш конкретно передбачає своє призначення. У цій статті йдеться мені передусім про проблеми мистецтва церковного.
Східне богослов\'я часто й заслужено пишається власною ґрунтовною спадщиною у царині богослов\'я образу. Однак чи не стає така основа візуальної та текстової культури занадто непосильним тягарем для сучасного митця, а відтак змушує його розглядати традицію поверхово, наче певну стилізацію?
Розглядаючи сучасний стан українського церковного мистецтва, мусимо констатувати, що надто вже часто розуміння традиції обмежується саме таким підходом – художник творить образи, стилізуючи їх „під Візантію“, „під Київську Русь“, „під ґотику“ і т.д. Часто стилізує ці образи досить вправно, позірно задовільняючи таким чином вимогу дотримуватись традиції. Однак чи залишається при цьому художник щирим та безпосереднім? Чи може він виказати таким твором свою дуже особисту віру? Ці підставові для творення сакрального образу якості на жаль рідше згадуються при обговорюванні проблем церковного мистецтва. Адже надто часто слідування якомусь, довільно обраному, чи накинутому замовником, візуальному „канону“ означає для художника також ретельну самоцензуру. Відтак існує небезпека втрати митцем власної щирости, сиріч правдивости у творенні образу. Що це означає? Опертя на традицію заваджає творенню щирого та справжнього образу? Геть традицію? Можливо так, хоча й не обов\'язково, адже маємо гарні зразки того, як пережита та переосмислена традиція стає ґрунтом для вдалого й переконливого церковного мистецтва.
Прикладом такого підходу серед митців ХХ ст., котрих заслужено можна назвати класиками українського церковного мистецтва, варто вважати Михайла Бойчука та Юрія Новосельського. З наших сучасників доречним прикладом тут була б творчість Іванки Крип\'якевич-Димид та Люби Яцків. Хочу наголосити – у творах цих авторів не йдеться про якусь „модернізацію“ чи „осучаснення“ церковного мистецтва, бо ж і в часи Бойчука чи Новосельського, і в наш час сучасне мистецтво та сучасне церковне мистецтво майже не пересікаються, залишаючись вірноприналежними своїй публіці та своїм вимогам. Іншими словами, сучасне мистецтво і сучасне церковне мистецтво не співіснують в одній площині, радше розвиваються у якихось паралельних світах.
Справжню глибоку традицію в церковному мистецтві можна оживити, однак цей шлях вимагає перепустити, перемінити цю традицію крізь себе, крізь власне духовне життя. Часто це доволі невдячний шлях – таку творчість може нехтувати глядач-вірянин, бо ж художник не запропонував своїми творами очікуваного результату. З другого боку, таке мистецтво залишається назауваженим мистецькими критиками, котрі часто трактують церковне мистецтво як немистецтво.
Однак повернемось до нашого стрижневого питання – геть традицію? Якщо під традицією розуміти лише гарненьку стилізацію, або ж бездумне копіювання давніх зразків – тоді геть таку традицію. Адже без актуалізації основ візуальної сакральної культури ми втрачаємо здатність її розуміти. Тоді молимось не живому Богу, але бовванам мертвих ідей. Тоді страх втрати традицію домінує над відчуттям свободи, щирости та безпосередности у сприйнятті Господа.
Власне до такого висновку змушує уважний огляд сучасного стану українського церковного мистецтва. Попри варті уваги здобутки, основна маса творів, що їх зустрічаємо у християнських храмах на території України, не залежно од конфесії чи регіону, хибує на одне – церковні митці прикривають власну безсилість, незнання, нещирість, інертність, обираючи витоптану стежину візуальних штампів, заяложених форм та символів, котрі врочисто та безпідставно називають традицією. Доречним прикладом могла б тут стати історія з іконою присвяченою Євро 2012, котру урочисто презентували в Коломийсько-Чернівецькій єпархії УГКЦ у 2009 році: нібито „традиційне“ зображення Богородиці та дитятка за своїм змістом перетворилось у справжнісінький футбольний плакат.
Ймовірно можна розглядати проблему й з іншого боку – певна тяглість візуальної культури східної традиції дозволяє зберегти церковне мистецтво на відносному середньому рівні. Навіть якщо художники й сприймають часом богословський канон як блокування їхньої свободи вираження, то з другого боку ця усталена візуальна мова оберігає (лише частково) церковне мистецтво від того, аби воно зовсім скотилось у прірву кітчу, примітиву та беззмістовности. Досвід церковного мистецтва Польщі тому гіркий приклад. Тоді який вихід? З традицією важко, без неї плоско.
Очевидно вихід полягає у новому погляді та зрозумінні самих понять „традиція“ та „канон“ у візуальному мистецтві. Традиція не сміє бути ані фіґовим листком, котрий прикриває невміння та бездарність художника, ані ярмом-диктатом, котре сучасному митцю не сила нести. Попередня традиція східно-християнського мистецтва сміє бути доброю порадницею та можливою основою актуального мистецького пошуку. Однак не більше. Таке уяснення акцентів дозволить сучасному художнику, котрий творить на церковній ниві, виразно побачити, що його єдиним каноном залишається Святе Письмо та літургія, яка залишається органічним контекстом будь-якого церковного мистецтва.
Маркіян Філевич
куратор галереї сучасного сакрального мистецтва ICONART
Продовження статті у часописі „Патріярхат“, число 2 за 2012 рік
http://patriyarkhat.org.ua/ukr/