ПЛАНЕТА ЛИСИК. ДЕСЯТЬ ЗАПОВІДЕЙ.
Любов не може бути перекладена на слова. Будь-які спогади – брехня і фальш. Бо вони – лише слова.
Семен Глузман
У своєму виступі про творчість Рембрандта мистецтвознавець Богдан Горинь провів цікаву паралель. Він сказав, що є художники - зірки або комети, які спалахують на виднокрузі мистецтва і, посвітивши, згасають. Є також художники – планети, навколо яких обертаються шлейфи зірок, комет і астероїдів, творячи нові зоряні системи в галактиці. І одні і другі – потрібні.
Євген Лисик, безперечно, є в ранзі могутніх планет. Планета з вулканами і квітучими садами, з просторами пустель, висотами гір і глибинами таємничих криниць, з птахолюдами і рибозвірами. Ця, повна протиріч планета, ніколи не буде до кінця досліджена.
Минає десять років з дня смерті Лисика. З плином часу світла постать учителя, здається, не віддаляється, а навпаки – наближається до нас.
Про Євгена Лисика я чула ще дитиною, коли ми з мамою приходили «на малярку» (майстерні Оперного Театру) до її знайомих художниць. Тут проектувалися і реалізовувалися фантастичні декорації і костюми для вистав. Мене вражав світ ілюзій: паперова квітка на сцені виглядає справжньою, сіра накрохмалена марля перетворюється в королівську сукню, а товчене скло виблискує в корні самоцвітами. Тут можна було зустріти втомлених балерин без гриму, які приходили на примірки, відчути шарм закулісного життя. Перуки, маски, зброя – все, що тут виготовлялося, мало відбиток Листкової присутності.
Тому, коли в 1989 році Євген Лисик прийшов викладати на перший курс монументально-декоративного живопису, - ми вже були знайомі (якщо можна назвати знайомством відношення гори до зеленої тички). В епоху «Сталінського Ренесансу» Лисика, як молодого студента, вигнали з інституту за «формалізм» і те, що він погодився повернутися сюди вже сивочолим мудрецем-професором є великою заслугою світлої пам’яті ректора Еммануїла Миська і тодішнього зав кафедри Валерія Марчака.
Вони дали нашому вчителеві повну свободу дій, за якою він так тужив, і, яку цінував понад усе. Ми мали окрему майстерню (як фортецю, ізольовану від інших кафедр), ніколи не відчували нестачі в матеріалах, програму Лисик теж мав свою і не мусів звітувати (принаймні, так здавалося).
Дружина Євгена Микитовича, п. Оксана Зінченко, згодом розповідала як багато сумнівів було в її чоловіка, перш, ніж він зважився викладати. До кожної справи Лисик відносився страшенно відповідально.
Нас, студентів, було п’ятеро: Андрій Злобін (Крим. Зараз є головним художником Київського Оперного Театру), Сергій Радько (Опішне, Черкащина. Викладає в художньому училищі гончарну справу, працює в музеї), Юлія Ткачук (Львів. Зараз працює в Чикаго, США), Кость Маркович (Львів. Викладає в ЛАМ, іконописець) і я. Всі ми були юні, зелені і радісні, сповнені надій. Жили передчуттям великих змін, наближалася незалежність.
З перших лекцій ми зрозуміли, що перед нами непересічна особистість – ПЛАНЕТА ЛИСИК. Він цілопально присвятив себе студентам і від студентів вимагав такої ж віддачі.
Основні принципи:
1) ПРАЦЯ щоденна і важка, подібна до праці рільника, чи вуглекопа. Якби міг, то змусив би нас працювати ночами. Ми рисували вдома і в інституті, сиділи в бібліотеках, студіюючи рисунки давніх майстрів, брали участь в анатомічних розтинах, - одним словом, праця.
2) у своїй праці висловлювати ПРАВДУ. В богословському понятті правда ототожнюється з праведністю, прямотою, святістю. Це справедливість, яка віддає належне кожному, навіть, якщо це не зафіксовано звичаями чи законом.
На своєму особистому досвіді я відчула, що це таке «віддавати належне кожному», коли на мене звернена була увага вчителя. Він рідко розмовляв з цілою групою. Переважно підходив до кожного і говорив тихо, серцем до серця. Ми працювали во ім’я правди, яку він нам відкривав.
Правда життя, якою вона є: народження, старість, вмирання, тріумф життя, - все це за допомогою пластичних засобів мало з’явитися на папері або полотні. Нелегке завдання. Це може бути завдання цілого життя. А чому б ні? Лисик ненавидів гіпсові анатомічні голови, воскові муляжі фруктів та іншу бутафорію. Ми малювали тільки «живу справу» (вислів Є. М.). Був скупий на слова. Скупий на похвали. Ми страшенно раділи, коли Лисик когось похвалить. Це траплялося нечасто, зате похвала була щирою і заслуженою.
Вислів Лисика: «Цей шлях не веде до істини…». Ніколи не вказував учневі, як він має досягнути довершеності роботи. Втручався тільки тоді, коли бачив, що студент на хибному шляху. Ніколи не брав в руки вугіль чи олівець і не показував, як треба малювати. Напевно, йому коштувало багато зусиль дивитись на наші недолугі рисунки і не втручатись, не витерти все і зробити по-своєму.
Він шанував пошук учня, підтримував його дуже коректно. Поглиблював пошук. Якщо дорога була вірною, наполягав на інтенсивності праці: ще! ще! ще! Не допускав залишання роботи на півдороги і роз починання нової, бо «не вдалося». Називав це «перемахуванням». Вважав, що в кожній спробі, навіть невдалій, є зерно істини, тому вона має право на життя.
Через півроку праці ми виставили на перегляд з живопису один натюрморт, замість чотирьох, передбачених програмою. Зате, в ньому була правда.
3) НЕ БОЯТИСЯ. Художньої ради, переглядів, програми, критичних думок збоку. Не боятися також висловити своє «я», випустити його назовні. Мати свою позицію.
Коли студент мав моменти такого самоусвідомлення, натхнення, чи піднімався на якісно нову сходинку, Лисик називав це «прорив».
Ми жартома називали проривом дірку в папері від надмірного витирання гумкою. Казали: О! Це успіх, Андрій досягнув прориву!
По великому рахунку, ми дійсно нічого не боялися, бо за нами стояли широкі плечі Лисика. Казали збоку: Лисик – тиран, Лисик нав’язує свою думку. Це неправда! Просто Лисик не боявся. Христос сказав: «Ви пізнаєте правду і правда визволить вас!» Свобідна людина не знає страху.
4) САМООБМЕЖЕННЯ, аскетизм. Це стосується всього: зовнішнього вигляду, їжі, мови і жестів, заповнення вільного часу. Слово має вагу, час має вартість. Аскетизм малярських засобів. Ціль: мінімальними засобами досягнути максимум виразу. Лисик: «Ходжу по виставках і бачу тонни фарби». В живописі шукав складності кольору.
5) знання РЕМЕСЛА. Спочатку ремісник, потім художник. Сам закінчив училище як альфрейник. Ми вчилися натягати полотно, ґрунтувати, випалювати вугілля для рисунку, клеїти. На перегляд роботи мали виставлятися в рамах. В майстерні щодня милася підлога, для підрамників були полиці, для рисунків – папка. Все було під руками. Дуже боляче переживав учитель, коли в театрі його ручно мальовані декорації нищилися пожежниками, які «обробляли» їх вогнетривкою рідиною, яка змінювала кольори і руйнувала структуру полотна. Тоді він ставав скептичним і говорив про ефемерність усього, що навколо, про абсурд боротьби з часом і т. д. (Дай Боже, щоб до моменту, коли у Львові повстане величавий музей Театру, збереглося хоч одне полотно Лисика!)
6) ЛЮБИТИ СВІТ вповні: людей, рослини, мікроорганізми; вивчати світ, милуватися, бути близьким з ним. Досконалість світу викликала в Є.М. захоплення. Любив відпочивати в Карпатах, на морі, розглядаючи і малюючи камінці, пісок, траву. «Цю річ міг створити тільки геніальний конструктор», - говорив захоплено, тримаючи в руках людський череп. (До речі, ні в «анатомці», ні в майстерні, досліджуючи натуральні черепи ніколи не дозволяв ні собі, ні нам вольностей, чи жартів, які побутують в таких ситуаціях. Смерть священна.)
Народився в селі. Ходив в дитинстві за плугом. Любив коней і запах свіжозораної землі весною.
7) нема мистецтва баз ДРАМИ. Драма жевріння життя у пожовклому сухому листі (воно ще пам’ятає сонце!) Драма соняшника з вищербленими зернятками і драма згашеної свічки. Драма каштана, який з м’якого білого нутра вилонює брунатний плід, колючками намагаючись захистити його від світу. Це були предмети, з яких складались наші натюрморти. Це були речі, над якими вчив нас думати Лисик.
Йому закидали «театральність» поглядів, зраду декоративно-прикладної львівської школи. Насправді Є. М. дуже шанував творчість Романа Сельського, Карла Звіринського, - але був проти сліпого наслідування т. зв. декоративізму, на якому і досі базується вся програма інституту (ЛАМ). Він вважав, що цей шлях вже в великій мірі вичерпаний, віддалившись від своїх витоків: Матіс, Лєже, Брак (це ж початок століття!) – декоративна школа Львівської Академії Мистецтв перетворилася на холодні мертві штампи, які повторюються з року в рік. Крім того Лисик ніколи не вчив нас чогось, що для нього не стало особистим пережиттям – і в цьому теж була його чесність.
Лисик не працював легко. І не творив легко. Любив драматичну, насичену музику. Проте ніколи не був песимістом, його внутрішній світ був ясним, погляд чистим і глибоким, слова простими і сильними.
8) любити і розуміти НАРОДНЕ мистецтво. Причетність, тяжіння до рідної землі, до України. «Ороско і Сікейрос випливли з мексиканського народного мистецтва, - говорив він нам, - Веласкес і Пікассо – з іспанського. Ми ж маємо взоруватися на наше народне мистецтво, яке є не менш багатим, цікавим і по-абстрактному символічним». Любив ікону. Переживав за руйнацію старих храмів, за будівництво нових бутафорних іконостасів.
9) мати ШИРОКІ ПОГЛЯДИ: орієнтуватися в архітектурі, в сучасному мистецтві, музиці і в поезії, в політиці і філософії.
Найближчою по духу Лисикові була Іспанія. Він часто цитував нам Лорку, що «в Іспанії навіть мертві є мертвіші, ніж будь-де» і, що між «сном і дійсністю в Іспанії існує така тонка межа, що переходячи її, можна порізати п’яти». Одного разу Є. М. десь пропадав цілий місяць і несподівано повернувся в білому плащі, пам’ятаю ще й досі – ввійшов, ніби влетів до майстерні і видихнув: «А знаєте, де я був? В Іспанії!» Ми вибухнули: ура!!! Лисик мав в житті небагато мрій і тут одна з них здійснилася.
Що стосується політики, то Є. М. вважав, що художник повинен реагувати на політичні зміни і теж боротися, але своїми засобами. Пригадую обурення Сергія Радька, якому Лисик заборонив іти на загальноінститутський мітинг – підтримку шахтарів Донбасу. Є. М. сказав тихо, але владно, вказуючи на Сергієвий рисунок: «Ви отут маєте показати своє відношення до цієї справи». Вважав «Герніку» Пікассо ідеальним прикладом того, як зрілий художник реагує на політичні ігри. (Згадайте Лисикові рисунки «Монстрів», які він робив в часи найбільших утисків і репресій своєї творчості в театрі). Бути вразливим на красу і деструкцію краси.
До річниці Акту Злуки ЗУНР і УНР робив велику завісу для Театру з гербами Східної і Західної України: з Архангелом Михаїлом і крокуючим галицьким левом. Герби увінчував напис: «Не ридать, а добувати!» Прекрасні слова! – повторював Лисик, милуючись значком з 1919 року, присвяченим цій події.
10) ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ. За те, що робиш, що говориш. За те, хто ти і звідки походиш. Лисик не малював речей, під якими потім соромно було б підписатися. Він не зміг би халтурити, кривити душею, підлабузнюватись до «великих світу цього». Він сам був великим.
Викладаючи в інституті, Лисик одночасно працював в театрі. Зрозуміло, що ми в повному складі були на всіх прем’єрах його вистав. Відчувалося, що Лисик не тільки створював фон для акторів, він був автором усього: і режисером, і балетмейстером, і диригентом, і світлооператором, а це, мабуть, не всім подобалося. Як кожна особистість – планета, Лисик мав ворогів, але вони не сміли підняти голови, тому переважно завдавали ударів в спину.
Лисик сам був театром. Він інакше просто не міг.
У вересні 1991 р. Євген Лисик зайшов до нашої майстерні востаннє. Ми стояли біля своїх мольбертів і працювали. Він підійшов до кожного, нічого не говорив. Йшов тяжко, накульгуючи (через декілька днів наступить параліч). Виходячи, зупинив свій погляд на наших лицях. Тишу порушував тільки шерхіт олівців. Сказав: «Працюйте! Я вас благословляю…»
Це не була акторська гра, Лисик ніколи не дозволяв собі пафосних фраз. Це був заповіт батька своїм дітям. Наступного дня учитель не прийшов.
Потім ще через день прийшла його дружина, бо Є. М. непокоївся, чи ми працюємо. Від неї ми довідалися, що Лисик в лікарні з діагнозом – пухлина мозку. Попереду були будні в «домі печалі» - лікарні на Броньовій у Львові, облучення, т.зв. «пушки», інтенсивна терапія, потім операція, на яку чекали зі страхом і з надією.
За вікном буяла золотом тепла осінь, а в сусідній палаті помирав знаменитий бас Львівської Опери В. Луб’яний. Він просив принести йому осіннього листя, брав його в жмені і притуляв до лиця, плачучи. Їхні жінки тихо зустрічалися в коридорі, щоб поділитися скупими новинами.
Мені тепер здається, що ми приходили до лікарні мало не щодня: групою і поодинці. Лисик намагався керувати навчальним процесом з лікарняного ліжка. Хвороба вчителя ще більше зблизила нас. Юля очікувала народження сина, Кость збирався одружуватись, Андрій закохався в дівчину і в театр, - Лисик тримав у своєму серці кожного з нас. Ми це відчували. Навіть наша натурниця – скрипалька переймалася станом Є. М. і нишком відвідувала його.
Тим часом на кафедрі почали непокоїтися про заміну. Ми вмовили Марчака, щоб не давав нам нікого, поки Лисик не видужає. Офіційно нам призначили проф. Володимира Овсійчука і під його керівництвом і на бажання Лисика ми малювали коней в стайнях Львівського Цирку.
Сам Лисик досконало знав коней. Кінь був чи не улюбленою твариною, «рідною душею». Вчитель міг безконечно малювати коней в різних ракурсах. Згадував дні, коли ходив за плугом. Казав, що найкращою музикою для нього в дитинстві була пісня жайворонка.
Перегляд без вчителя був досить дивним в очах кафедри. Він пройшов успішно, але хмари над нами почали згущуватися. Остаточно вдарив грім, коли нам призначили Петра Марковича (не плутати з П. О. Марковичем, викладачем коледжу), який різко заперечив усе те, чого навчив нас Є. М. і цим самим раз і назавжди втратив можливість діалогу з нами.
Наближалася операція в необхідності якої вже ніхто не сумнівався. Хвороба розвивалася блискавично. Лисика мали оперувати на Топольній в нейрохірургії під керівництвом проф. Юрія Сандурського.
За декілька днів до операції я прийшла до лікарні з священиком. Переважна більшість людей з упередженням ставляться до візитів священика до важкохворих, вважаючи, що це може навіяти думки про близьку смерть і т. д., хоч сповідь і єлеопомазання – це тайни, які «служать для оздоровлення душі і тіла». Я не знала, чи бажає цього Лисик, тому вирішила запитати спочатку п. Оксану. Яке ж було наше здивування, коли ми зустріли її в лікарняному коридорі якраз в той момент, коли вона йшла телефонувати за священиком, бо Є. М. бажав висповідатися.
Входимо в палату. Є. М. поголений і чисто вбраний. Лице прояснюється, побачивши людину в рясі. Простягає руку, говорить повільно добираючи слова: «Я так довго чекав на Вас, Отче». Після сповіді, причастя і єлеопомазання обидва були зворушені. Вертаючись домів отець сказав до мене: «Це була прекрасна, свята людина. Я щасливий, що міг з ним познайомитись».
Крім отця-сповідника, Лисика декілька разів відвідував о. Яків Ферґ з Зальцбурґу (Австрія), з яким вони розмовляли про філософію Канта (зоряне небо над головою і закон в людині) та про музику Моцарта.
Перша операція минула успішно. Здавалось, хвороба подолана. Але через півроку симптоми раку відновилися з новою силою і друга операція була фатальною.
Мій Вчителю!
В той день, коли Ти помер,
був перший весняний грім і
перша гроза.
Дощ стояв сірою стіною і єдиний
сірий колір об’єднував усе:
стіни будинків,
пагорб, порослий рідким лісом,
голубів в небі,
мокрі тротуари,
поодинокі метушливі людські фігури –
все,
що можна охопити оком з вікна
нашої майстерні.
Апофеоз весняного дощу
був настільки гарний,
настільки гармонійно все зливалося
у велику єдність
шумів,
запахів,
рухів,
що я мимоволі втішилася,
подумавши: минув біль, минуло терпіння,
все минуло,
як легко Твоїй душі
летіти крізь весняний дощ!
І тут мій погляд ковзнув по
підвіконні і я побачила:
покручені старі дерев’яні рами,
потріскану, облуплену фарбу на них,
заржавілі цвяхи де-не-де позабивані
криво і ніби поспіхом,
порох,
засушені кусочки хліба,
надбите скло.
Ось діяльність наших рук!
Цей дивний акорд
прозвучав дисонансом
у великій Божій гармонії.
Чи не подібний хліб
колись розламували Твої руки,
Христе –
прийміть і їжте – це Тіло моє,
і потім:
чи не подібними заржавілими цвяхами
прибивано Твої руки до
Хреста –
пийте – це моя кров.
Щоденна Христова жертва!
Сухий хліб лежав на підвіконні.
В той день, коли Ти помер,
Вчителю мій,
була перша весняна гроза.
Дружина Є. М. розповідала, що перед смертю під вікном Листкової палати з’явилася пара коней з лошатком. Воно то відбігало, підстрибуючи, то безладно борикалося в траві, то знову тулилося до батьків. «Дивись, - сказала п. Оксана доньці, - як дивно, коні прийшли ніби попрощатися». «Вони прийшли за батьком», - відповіла Анна.
В житті і смерті Лисика є багато незбагненного. Так воно буває з людьми – ПЛАНЕТАМИ.
Скульптура Романа Петрука Св. Лука вінчає могилу на Личакові, де спочив невтомний трудівник – Є. М. Лисик. А до нас, живих, звернені його слова:
«Працюйте, я Вас благословляю!»
І. Крип’якевич-Димид
Львів, 21 вересня 2001 р.