Можливі богословські перспективи у дослідженнях сучасного сакрального мистецтва.
Хотів би розпочати зі спостереження, котре усім нам добре відоме, однак не завжди воно висловлюється, а відтак рідко усвідомлюється й ще рідше аналізується. Йдеться мені про одну суттєву асиметричність. За останні двадцять років було споруджено чимало християнських храмів, написано багато ікон, в навчальних закладах створені окремі програми присвячені сакральному мистецтву, однак все ж фактом залишається велетенська невідповідність між створеними за ці роки об’єктами сакрального мистецтва та богословським осмисленням цього мистецтва. Іншими словами – споруджені храми та написані ікони залишаються поки що без сучасного богословського дискурсу.
Звичайно ж можна заперечувати й пригадувати про нововидані твори візантійських богословів, що писали у цій ділянці, чи російських богословів ХХ ст., котрі присвятили темі сакрального мистцецтва не одну монографію. Але, тим не менше, проблема залишається проблемою, бо ж не було створено сучасного українського пост-радянського богословського дискурсу, котрий аналізував би сучасні процеси сакрального мистецтва, не обмежуючись лише констатацією того чи іншого впливу, не задовільняючись самим лиш описом домінуючих стилей. Не хочеться навіть згадувати тут про конфесійні апології, котрими часом спекулюють захисники того чи іншого типу (чи стилю) сакрального мистецтва. Мені йдеться про дискурс, котрий би щиро та безпристрасно розглядав здобуток сакрального мистецтва останніх двадцяти років саме на предмет Божого Об’явлення. Підставовим питанням тут залишається наступне: «Наскільке таке сакральне мистецтво говорить нам сьогодні про християнського «Бога живих, а не мертвих»?
І
Звичайно, відсутність такого богословського дискурсу в ділянці сакрального мистецтва можна пояснювати також по іншому – самі твори сакрального мистецтва стають богослов’ям, котре не вимагає подальшого осмислення чи аналізу.[1] При такому підході богослов’я як текст, як слово, отримує характеристику чогось необов’язкового (говорячи марксистською термінологією – богослов’я зводиться до «надбудови»), тоді як мистецькому твору надається роль абсолютної істини. Така аргументація вже має свою довгу традицію в історії християнського мистецтва – кожного разу, коли бракує слів, коли з тих чи інших причин богословствування замінюється побожністю, виділяється певний об’єкт, чиї властивості абсолютизуються аж до неможливості його аналізувати. Так у IV ст. відсутнє богослов’я образу замінили чудотворні нерукотворні образи – адже з богословом можна і треба сперечатися, а чудотворний образ можна лише прийняти. Подібну ситуацію можна було спостерігати також в Київській Русі, котра не подарувала світові глибоких богословських праць, однак розвинула велику кількість літургічних та паралітургічних практик і почитань.[2]
Тут не час і не місце розвивати глибше проблематику співвідношення між богослов’ям та народною побожністю. Радше важливим є засигналізувати проблему відсутності богослов’я та заміну богослов’я різними практиками народної побожності. Твори сакрального мистецтва, що їх можемо побачити сьогодні в наших храмах засвідчують надзвичайно широкий діапазон вміння та розуміння місця сакрального твору в сьогоднішньому християнстві. Однак, сам твір ніколи не зможе стати богослов’ям цілої спільноти – твір (наприклад, ікона, або архітектура храму) може стати об’єднавчим символом, може стати ідеєю або й ідеологією, але ніколи він не зможе пояснити й аргументувати своє місце та свою доречність, потрібність, необхідність у християнській традиції. Для цього необхідним є богослов’я сакрального мистецтва.
ІІ
Нерівне співвідношення між створеними за останній час творами сакрального мистецтва та не створеним богослов’ям сакрального мистецтва найкраще видно в убранстві наших храмів, де найчастіше домінує кітч та безсмаковість. Любителі простих рішень можуть пояснювати таку ситуацію відсутністю нормативних церковних документів, котрі б сприяли «наведенню порядку» у даніій галузі. Однак, будь-який нормативний документ повинен виготовлятись на основі певного попередньо-проаналізованого досвіду. Опис жалюгідного (з естетичної точки зору) стану більшості місцевих християнських святинь аж ніяк не сприятиме витворенню таких нормативних документів. Також замало було б для такого уявного документу самого лиш цитування Дамаскина чи Діонісія з Фурни – вони були актуальними авторами свого часу, але епоха нинішня вимагає нових аналізів, нових можливостей відповідати на інше підставове запитання – «а що це властиво таке – сакральне мистецтво?»
На виставках творів сучасного сакрального мистецтва, що їх часто влаштовувано останніми роками, вражає не лише стилістична різноманітність, але також змістовна наповненість. Хоча всі ці твори виповідають Бога Христа, однак виповідають його настільки по-різному, бачать місце цієї мистецької виповіді настільки відмінно, що доводиться дивуватись приналежністю таких різних авторів до однієї й тієї ж християнської традиції (тут аж ніяк не маю на увазі «конфесійного підходу»). Сакральний твір (незалежно від його мистецької вартості) не знаходить собі усталеного природнього місця не лише в храмі, але й в свідомості. Твір сакрального мистецтва нині метається (проходить митарства?) між двома полюсами – один з них абсолютизує естетичну вартість, й недооцінює релігійну сторону такого твору, інший підхід абсолютизує релігійне значення твору й цілковито занедбує його естетичний рівень. Іншими словами можна сказати, що нині твір сакрального мистецтва витає в невагомости поміж двома визначеннями – поміж магічним амулетом народної побожності та вартісним об’єктом мистецьких галерей. Не будучи ані одним, ані другим, твір сакрального мистецтва немов би одягає різні маски й перемінюється залежно від середовища. Однак така хамелеонська властивість аж ніяк не йде на користь сакральному мистецтву.
ІІІ
У такій ситуації можна припустити кілька можливих шляхів подальшого богословського вивчення мистецьких надбань останніх десятиліть.
Найбільш сподівано-традиційним очевидно буде підхід догматичний, коли вчення Церкви проектується (чи допасовується?) до мистецьких процесів сучасности. Таке богословстування дозволить більш сміливо включати сучасне сакральне мистецтво у коло «допустимих», якщо й не канонічних творів. А з іншого боку, актуалізуватиме надбання патристичної доби Церкви.[3] Дуже важливо аби цей підхід не зводився до чергового остракізму, котрий прикриваючись дбанням про чистоту стилю чи ідеї, нищитиме усякий творчий потенціал, що його аж по вінця випромінює сучасне українське сакральне мистецтво.
Іншим можливим богословським методом вивчення сучасного стану речей в сакральному мистецтві може стати спроба побачити сакральне мистецтво крізь його функціональну роль у літургії. Такий підхід вимагає аналізу сакрального твору в контексті богослуження, тобто літургія та мистецький твір мисляться як дві невід’ємні складові частини однієї реальності.[4] Також такий підхід міг би допомогти зрозуміти деякі феномени сучасної народної побожності та роль візуального образу в ній. Такий підхід включав би в коло запитаннь також естетичну проблематику, котра на сьогодні не може залишатися марґінальною дисципліною по відношенню до богослов’я сакрального мистецтва.
Можливо найменш сподіваним у цьому контексті виглядає аналіз сакрального мистецтва з точки зору соціального вчення Церкви – наскільки сучасне сакральне мистецтво відображає служіння Церкви потребуючим? На це питання важко знаходити відповідь, бо ж сакральне мистецтва часто сприймається якраз у протилежному значенні, а саме – служіння Церкви багатим. Під цим кутом зору наше сакральне мистецтво ще повинне себе знайти.
Ці три, дуже коротко засиґналізовані можливості богословського аналізу сучасних мистецьких процесів у ділянці сакрального мистецтва аж ніяк не вичерпують усієї глибини проблематики. Це, радше, оптимістичне зазирання в майбутнє, евристична спроба шукання якщо не нових шляхів, то принаймні нових думок. Сучасне сакральне мистецтво не може об’являти нам сучасного Образу Христового не уяснивши до кінця своєї християнської місії. Адже сакральне мистецтво це не виконання замовлення якоїсь соціально-впливової інституції, але відповідальне та дуже особисте служіння.
В статті використано фрагмент фотографії Яна ван Ійкена з видання A Touch of
Divinity. Images of devotion in Eastern Europe, Валькгоф Перс, Ніймеген
2001.
[1] Такий підхід часто аргументується словосполученням «богослов’я у фарбах», або ж «споглядання у фарбах», запозичені з назви праці Євгенія Трубецкого.
[2] Пор. Gerhard Podskalsky, Christentum und theologische Literatur in der Kiever Rus\' (988-1237), München 1982 1982, 273 – 274.
[3] Серед західно-європейських богословів мистецтва такий підхід мабуть найбільш вдало реалізував французький філософ Жан Лук Маріон. Пор. Jean-Luc Marion, L’idole et la distance. Cinq études, Paris 1977.
[4] Цікавою у цьому відношенні може видатись праця німецького православного богослова Ніколауса Тона (Nikolaus Thon) Ikone und Liturgie, Trier 1979.