Коли стається велика біда, людина звертається до того, у що вірить. Сакральне і ужиткове ідуть тут обіруч. Хтось шукає пояснень у наукових законах всесвіту і раціоналізує; хтось у молитві говорить з вищими силами. Та на рівні повсякдення нас рятують ритуали. На них тримається і обертається людський світ.
Українські ритуали тісно вплели у себе дохристиянську містику та магічні практики, повсюдно пов’язані із землею, її циклами та якостями.
Робота на землі наситила нашу культуру знаннями та досвідом тісного контакту з природою, з живим і мертвим. Ми знаємо, що земля перетравлює все, і на весну проростає новим життям. Ми знаємо: що посієш – те і пожнеш. Ми знаємо: земля дає – і забирає.
Це ніби наочна версія переходу крізь потойбіччя – живе розпадається, стає неживим, а потому знов оживає у новій якості.
Що робить художниця перед лицем кінця світу-як-ми-його-знали?
Вона залучає усе найсильніше, що має, як інструмент свого ритуалу, для того, аби перескласти світ заново, і силою творення подолати руйнування.
Вона закопує у землю зло, аби силами містичної глибокої віри та високого знання законів всесвіту ритуально перемогти його, і вберегти найдорожче, що ми маємо – нашу землю.
Євгенія Нестерович
