Свою «Дорогу» Остап намалював навесні 2014 року.
Тоді, коли лише кілька тижнів, як відгримів Майдан і Україна оплакувала свою Небесну Сотню… Тоді, коли тривав Великий піст і коли — як ніколи за останні десятиліття — Страсті Христові були живим людським досвідом. Тоді, коли біль був ще дуже свіжий, а ми лише вчилися його переживати… Тоді, коли почалась анексія Криму і на Донбас почали заходити диверсійні групи ворога.
З нинішньої перспективи це був початок нашої Дороги. І за вісім років цього шляху було чимало всього: і приклади неймовірної жертовности й служіння, і біль та страждання, і жахливі втрати й розчарування, і підлі зради.
Я завжди дивувався, як Остап умів відчувати час, зосереджуватися на тому, що найважливіше. А потім це відчуття за допомогою фантастичної працьовитости перетворював на живопис, ікони, проєкти. Зрештою — на мистецтво… Більшість його виставкових проєктів була про це. Про життя, про смерть, про любов, про вічне. І там не було пафосу, поверховости чи намагання сподобатися.
Було Різдво… Ми щойно пережили Остапову смерть. І нам, його друзям, здавалося, що не може бути нічого гіршого за його втрату… А втім, на нас знову чекає Дорога. І на цій Дорозі знову буде жертовність і служіння, біль та страждання, втрати, смерть, розчарування й зради.
Та все ж історія Страстей Господніх, Христової Хресної дороги дає нам перспективу Воскресіння. Цим і живемо. Там побачимось усі. Там Остап приготує нам гостину, і цей стіл буде великий…
