18 вересня 2011 року о 17:00 у приміщенні галереї „ICONART ”, що по. вул. Вірменській, 26, відбувся вечір вшанування пам’яті о. Алєксандра Мєня. У доволі камерній атмосфері львівські друзі (і великою мірою посмертні духовні діти) о. Алєксандра поділилися з присутніми життям, думками, проповідями, творами видатного православного священика, тим образом святця, що постає зі спогадів його сучасників і людей, які роками йшли поряд з ним. Зустріч тривала дві з половиною години, протягом яких дещо несподівану для галицького середовища тему життя о.Мєня представила відома львівська іконописиця Іванка Димид-Крип’якевич, а Галина Пастушук, літературознавець і перекладач, прочитала лекцію про о. Мєня з перспективи унікальності його постаті, підкресливши роль матері і родини у становленні маленького Аліка. Михайлина Маїк, філолог і редактор при видавництві ЛНУ ім. Івана Франка, котра мала нагоду колись побувати на службі у Стрітенському храмі (с. Новая деревня) і запізнати отця Мєня та його численних учнів особисто, розповіла свої спогади зі студенстських часів. Потім присутні мали нагоду переглянути докуметальний фільм „Таємниця вбивства отця Олександра” і поділитися власними роздумами, враженнями, питаннями, спільно помолитися, помовчати...
21 рік тому, 9 вересня 1990 р., о.Мєня було по-звірськи убито неподалік від дому у с.Сємхоз, що за 70 км від Москви. Він загинув мученицькою смертю, залишивши по собі спадок, який досі неможливо вирахувати і оцінити. Чому про це згадує нині у Львові купка людей, які ані не знали отця особисто, ані не є членами російської православної церкви? На це є щонайменше три причини.
Перша з них полягає у неординарності постаті Мєня, яка захоплює і надихає незалежно від наших часо-просторових координат. Космічність християнського святогляду отця, як і всіх великих святих, виходить за рамки лінійного часу, пошматованого нашими буденними клопотами на тисячі дрібних відрізків. Вона руйнує наші комфортні шухлядки конфесійної ідентичності. Подорож у часі в недалеке радянське минуле – це не хвороблива ностальгія, а спроба причаститися людським духом, який жив і працював за далеко не найсприятливіших обставин.
Друга причина криється у рідкісному феномені поєднання віри з культурою в одній особі. Чи часто сьогодні можна зустріти віруючого інтелектуала, який спроможний нести Христа художникам, письменникам, академікам, людям надзвичайно вразливим і вимогливим у пошуках істини? Чи часто ми зустрічаємо гаряче віруючих християн, що цікавляться не лише тропарями і гімнами, іконами і церковним співом, але й сучасною романістикою, поезію Верхарна чи фресками Джотто? Переважно воцерковленість передбачає знецінення продуктів світської культури і навпаки, залюбленість у культуру означає, нехай приховано, але все-таки зверхнє і байдуже ставлення до церковного світу. Постать Мєня, що поєднувала в собі ерудита і простого парохіального отця, містика і раціоналіста, екуменіста і радикального православного, науковця і духівника, інтеліґента-дисидента і обережного проповідника, ліберала і ортодокса водночас, є маяком, який вказує на те, що воцерковленість як найглибший вияв віри і єднання з Христом і вокультуреність як обізнаність у... і любов до... світі(-у) плодів людської творчості загалом – не антагонізми.
Третя причина – найважливіша. Це святість Христа, якою просякнута істота о. Алєксандра. Попри нашу начитану і розумну перспективу 21 століття (а може якраз і через неї), ми все ще часто схильні бачити святих далекими від наших обставин життя. Вони споглядають на нас з ікон, говорять до нас зі сторінок Біблії, старих молитовників. Мєнь – зовсім „свіжий” святий, з епохи Брєжнєва, Горбачова, Єльцина, свідками якої більшість з нас ще були. У різних куточках світу живуть старші і молодші учні отця, яких він вчив, хрестив, сповідав, причащав. Святість – висока планка, але цілком досяжна для людини і сьогодні (тут і зараз), якщо найбільшою цінністю її серця є Христос.
Матеріал підготувала Галина Пастушук